Тези

- Про конкурс я дізналася від свого вчителя філософії, який запропонував мені прийняти в ньому участь. Рішення було прийнято відразу.
- Вільна тема була єдиним варіантом. Так як в ній я могла зобразити безмеж всіх хвилюючих мене питаннях.
- Теория без практики мертва.
- Знищення стереотипу: - «Глаз вопиющего в пустыни».Нові спонсори створення нових «міні» дитячих будинків сімейного типу. Подальша допомога під час отримання вищої освіти.
- Я вірю… я прагну… я обов’язково допоможу втіливши свої думки й події в реальність.

Доповідь

 Не встигнувши вилетіти з «родинного гніздечка гімназії», але думками вже десь так далеко-далеко. Я взялась за написання конкурсної роботи. Про яку я дізналась від свого вчителя. Рішення про участь прийшло так само спонтанно, як і звістка про цій конкурс. Але все ж таки я вирішила спробувати, хоча точно не знала, що з цього вийде. Єдине, що можу сказати, мені було дуже цікаво і я не пошкодувала, що прийняла в ньому участь.

Переглянувши теми творів я зупинилась на вільній темі, в якій я могла безмеж відтворити всі хвилюючи мене питання. Тема мого твору – Життя, майбутнє немовляти, дитини, підлітка, якому не пощастило в сьому житті мати свою справжню родину. Чому саме вона, запитаєте ви? Все просто. Діти – квіти життя, це найпрекрасніше і найдорожче, що ми маємо в ньому. І беззаперечно, вони наше майбутнє.

Створюючи майбутній текст я неодноразово зверталась до статей Декларацій прав людини, Різних підручників, які хоч якось пов’зані з правом и захистом. Але, як кажуть, «теория без практики мертва». Прочитані мною книжки, твори, статті, спеціальна література це мало, кожен з нас повинен ефективно діяти, аби маючи теоретичні знання і практичні навики з часом допомогти тим, хто цього потребує. Ми повинні діяти разом, або позбутись стереотипу «Глаз вопиющий в пустыне».

Останнім часом я все частіше мрію, щоб в нашій країні були створені нові «міні» дитячих будинки сімейного типу. Або в них виховувалась невелика кількість дітей для яких виділялось уваги значно більше ніж в звичайних таких закладах, щоб вони були оснащені новітніми технологіями, всім необхідним. Щоб в них була незліченна кількість м’яких іграшок, а в очах тих дітей жевріла надія. На личкові завжди сяяла сонячна усмішка. А дзвінкий сміх лунало так само дзвінко, як пісенька струмочок. І найголовніше в них були справжні тато і мама…

 Також я вважаю, в Україні необхідно створити освітній центр. Аби молодь могла прийти в цій центр з будь-яким хвилюючим Ії питанням з яким вони не можуть, або соромляться звернутися до своїх батьків.
 Зовсім недавно я стала студенткою НТУ. Навчання в цьому вузі не було моєю мрією, а скоріш бажанням моїх батьків. Саме втративши, як мені раніше вдавалось все життя я думала, що це кінець. А потім згадала, що в світі є ще десятки тисяч тих, хто дійсно нещасний, потребує увагу, любові і захисту. Тому я вирішила, що після закінчення цього закладу я все ж таки здобуду другу вищу освіту. І моя мрія, щодо журналістської діяльності здійсниться. Я зможу! Я сподіваюся, що втіливши свої мрії в реальність, я допоможу тим, кого життя прирекло на постійне виживання.

Тепер вибір за тобою? Привітно посміхнутись і запропонувати свою допомогу чи нагримати і відвернутися від цієї людини.

Посміхаймося. Будьмо добрішими це один з складових успіху в регулюванні нашого з вами життя, майбутнього.

Олеся Земляченко