ВЕЛЬМИШАНОВНІ   ПАНОВЕ, ДОБРОДІЇ !

    Я, Нагорна Антоніна, висловлюю  щиру вдячність високоповажному Журі за те, що так  значимо поцінували мою роботу, мої згорьовані рядки. Чесно кажучи, я вражена тим, що я, дитина, котра з утроби матері стала напівсиротою, котра виросла у злиднях та суцільних обмеженнях, котру держава відсторонила на узбіччя життя, сьогодні маю унікальну можливість підняти питання захисту таких же напівсиріт, як я.
    Дещо про себе: навчаюсь в НПУ ім. М. Драгоманова. В майбутньому за фахом – вчитель математики та інформатики. Як бачите – не належу до осіб, котрі професійно займаються юриспруденцією. Проте церквою, матусею закладені цеглинки духовності та критерії справедливості. А  «юстиція» ж за термінологічним значенням і є справедливістю!
     Отже, бажання встановлення акту справедливості, досягнення неупередженого ставлення до такої категорії громадян, як діти з неповних сімей (соціальні сироти), спонукало взятися за написання правового ессе. І ще: я маю багато поетичних доробків, чисельні звання, дипломи, перемоги в літературних конкурсах. Викладаючи у рядках багатогранність життя, не могла оминути дійсність буття неповної сім’ї. То ж  пропоную поетичну замальовку, котру написала ще у дванадцять рочків (в уривках):
          Салат із ботвиння і борщ з лободою –
          Такі «вітаміни» у парі з бідою.
          І куртка старенька в мене на плечах,
         А в мами іззнову роса на очах.
         Чому у нас в хаті тривоги і болі?
         Чи ми заслужили такої ось долі?
         Чому лиш очима їмо шоколади
          Та інші екранні солодкі принади…
      ... Картоплю померзлу, як той мармелад
          Їмо й уявляєм, що то шоколад…
      … Пече і болить мені матері сум,
          За речі чужі підіймають на глум…
          А кажуть: « ДИТИНСТВО – НАЙКРАЩІ  РОКИ»…
          ЧОМУ Ж ВОНИ СХОЖІ НА ЛІКИ ГІРКІ?..
    Усвідомлюю велику кількість поетичних похибок, але слова йшли від тодішньої дійсності…
    Хто переглядав мою роботу, то, мабуть, пам’ятає, що  я не претендувала на нагороду, я просила дати можливість донести виклад кризової ситуації до можновладців. Звісно, що приємно заслужити дипломи, нагороди, але найголовніше, найсуттєвіше – конструктивно і радикально нарешті вирішити цю болючу проблему та полікувати виразки, прокази, котрі утворилися на соціальному тлі за багато-багато років. Це питання не тільки було хронічно загальмоване, воно всі ці роки було паралізоване. А тим часом продовжували глумитися безкарністю і завдавати болю, наносити рани, котрі призвели у наслідку до соціальних виразок та хвороб. І я зараз виставляю цю соціальну проказу на широкий загал не задля співчуття (швидше це викликає почуття відрази ), не задля того, щоб як жебрачка випросити яку милостиню, а задля унеможливлення в подальшому тої ситуації, коли дітей з неповної сім’ї дискримінують і на законодавчому, і на виконавчому рівнях, коли їх з огидою сприймають мов мічених, прокажених виродків.
    Зараз я згадую слова Федора Достоєвського: «Так  кто я? Твар дрожащая?И л и  и м е ю  п р а в о?»
   І, виходячи з права свободи слова, прошу допомогти донести суть цієї патової ситуації до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, до Президента. І це буде найвагомішим, най значимішим здобутком та дарунком не тільки мені, а всім, хто потерпає від безсоромної української Феміди, від інертних відділів сім’ї та молоді, від збайдужілих державних трутнів, даруйте за визначення : посадових євнухів, від, вибачаюсь знову, пихатих службових імпотентів з державної виконавчої служби, котрі працюють так, як мокре горить!..
    Так, я із середовища сучасних українських « генералів піщаних кар’єрів», котрі нестерпно виживають, або доживають, котрі приречені на порпання в смітниках, на жебракування, на проституцію, загалом – на статус неповноцінних громадян. Тому й продається ще нерозквітла юна врода за шмат хліба. А скільки таких відторгнутих, знаходячись на узбіччі життя, з розпачу та безвиході вдаються до суїциду? Хоча переважно розтягують самогубство, вдаючись до наркотиків, до вживання токсичних та психотропних засобів та препаратів… Мені пощастило, бо Слово Боже і най унікальніша матуся заклали в мене імунітет до асоціальних проявів, але як же було боляче, коли у кожну клітиночку мого єства закладали зневагу!.. І я з усією відповідальністю констатую, що у нашому суспільстві сформовано сталий стереотип стосовно того, що неповна сім’я – це сім’я  неповноцінна, недорікувата, недолуга, а дітей з такої сім’ї позначають тавром завжди проблемних, схильних до девіантної поведінки, почасти з кризовим перебігом та кримінальним ухилом. Така сім’я викликає  у нашій Україні зневагу. А потім суспільство сплачує зі своїх же видатків результати цієї зневаги.
    Після розлучення мати набуває статусу глави неповної сім’ї, а заразом весь тягар вирішення неймовірної кількості проблем в одноособовому порядку. Це десь там, в якомусь іншому світі існує гендерна рівність. У нас же – тільки в площині нескінченного пустослів’я… Так от, мати, аби звести кінці з кінцями в мізерному сімейному бюджеті, змушена погоджуватися на будь-які  найпринизливіші умови праці, працювати на 2-3 роботах, аби забезпечити хоч мінімум для розвитку дітей, бо «татусь» не бажають офіційно працевлаштовуватись, аби уникати сплати аліментів!А примусити працювати його не можна, бо «гуманісти» з суду, прокуратури, ВДВС , прикриваючись фіговим листком Конвенції стосовно заборони примусової праці, починають верещати про порушення прав «татуся» - обкрадала власних дітей! Проте нікому в голову не приходить вважати примусовою працею, приміром, догляд за власним малюком! А це і кашку треба зварити, і пелюшки випрати…Це ж робота! Ж А Х !!! Вже дійшли до абсурду у своєму не просто потужному, а якомусь шаленому захисті прав біологічного батька – злодія, ігноруючи ст. 51 Конституції, зневажаючи правом дитини хоч би НП фізіологічне виживання…Внаслідок такого екстремального багаторічного режиму мама передчасно старіє, вщент виснажується, і от коли падає від безсилля, то одразу на її адресу лунає осуд, що опустила руки, що скотилась у прірву злиднів та безнадії. І це тоді, коли створили всі умови для такого падіння, коли байдуже-сторонньо відвертались від її благань зарадити, допомогти з працевлаштуванням ( а така мати вміє і хоче завжди працювати, бо на неї вдома чекають голодні стимули) , зобов’язати батька хоч по мінімуму сплачувати власним дітям, то от тут вже держава, котра, повторюю, по суті, недолугою соціальною політикою та недосконалим законодавством обумовила причини падіння на соціальне дно, починає впроваджувати програму боротьби із наслідками : для сторонніх людей  з  д е р ж а в н о г о   б ю д ж е т у! виділяють дуже значні ( до 1000 грн. щомісячно) кошти, аби чужі доглядали новостворену соціальну сироту. А ЩО ДЕРЖАВІ ЗАВАЖАЛО ВЧАСНО ЛІКВІДУВАТИ ПІДГРУНТЯ ? ЧОМУ НЕ ВПРОВАДЖЕНО СИСТЕМУ СОЦІАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ ПО РЕАЛЬНІЙ ПІДТОИМЦІ ПРОБЛЕМНОЇ СІМ’Ї?ЧИ ДЕРЖАВА ЗАЦІКАВЛЕНА У СОЦІАЛЬНОМУ СИРІТСТВІ ТА ВИТРАЧАННІ ЗНАЧНИХ КОШТІВ НА ЇХ УТРИМАННЯ???
   МИ ДУЖЕ « ДИВНА»  ДЕРЖАВА,БО ПЕРШ СТВОРЮЄМО ПРИЧИНИ, ПІДГРУНТЯ ДЛЯ ПРОБЛЕМИ, А ПОТІМ ВИШУКУЄМО МІЛЬЙОНИ ЗАДЛЯ ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ!!!
    І от виснажена мати отримує найстрашніший, найжорстокіший удар – у неї відбирають її кровиночку. Починається відступництво дитини від матері, розривається кровний, сакраментальний зв’язок, формується  думка, що використаною матір’ю можна зневажити. І чужа тітонька ( добренька, бо за вагомої матеріальної підримки з боку держави!) заслуговує на таку заміну. Але хіба можна з кимось  безпроблемно обмінятися власною шкірою, серцем, душею, пам’яттю??? Якими благими намірами можна виправдати такий прагматизм, таку доцільність? Впевнена, що така анти людяність, така подвійна мораль, що як роздвоєне жало, має довести до логічного кінця: здійснення евтаназії!..
    Коли людина помирає, то кажуть: « Віддав Богу душу». Дійсно, коли душа відсутня, то тіло саме по собі нічого не варте (хіба задля трансплантації органів).Довівши матір до дна, остаточно висотавши з неї всю життєву енергію, давайте її умертвимо! Це буде куди гуманніший крок, аніж передати чужій людині дитину, на утримання якої держава віднайде ого – го  які кошти!!! Бо рідна мати вже вщент вичавлена. Ні на що не здатна, бо вона – відпрацьований матеріал!.. Я могла б зрозуміти функціонування інституту прийомної сім’ї, коли б дійсно сталась яка трагедія з батьками чи стикнулись з якимось патологічним несприйняттям матір’ю власної дитини. Але якщо не було жодного разу! надано реальної підтримки мамі з боку державних служб, коли все зводилося тільки до глумління  на кшталт: «Не ви вам такого чоловіка висватали», або ж тільки висловлення співчуття, то, даруйте, яким би неосяжним і найщирішим не були ті  слова співчуття, - ними ж не могла мама мене нагодувати, одягти і,взагалі, підняти на одному крилі .Хіба ж слова покладеш у ложку? Чи, може, мама мала покласти мене на прокрустове ложе і наказати: «Не їж! Не рости! Не!..Не…, бо  ні рідному «татусю»,  ні  державі  до тебе немає діла!!!»
    Це у якому хворому мозку народилася така потворна ідея??? Щоб відбирати дітей у змученої злиднями та безвихіддю матері та перекидати у більш заможні (коштом держави) затишні сімейні гнізда?!
    Василь Симоненко писав: «Можна вибрать друга і по духу брата,
                                                   ТА НЕ МОЖНА РІДНУ МАТІР ВИБИРАТИ!»
Не знаю, як там з «Камо грядеши» , проте з таким «гуманізмом» дійшли до нівелювання святого поняття материнства!!! Спаскудили ім’я  Берегині роду!!! Ось до чого скотилися!.. Як МОЖНА ПЕРЕБІГАТИ ДО ІНШОЇ МАТЕРІ??? А ЩО ПОТІМ ЗАВАДИТЬ СФОРМОВАНОМУ ХОДЯЧОМУ ШЛУНКУ ПЕРЕБІГТИ ВІД ЕКОНОМІЧНО СЛАБКОЇ НЕНЬКИ – УКРАЇНИ ДО БІЛЬШ ЗАБЕЗПЕЧЕНОЇ ДЕРЖАВИ??? Виправдавши зраду більш комфортними умовами проживання? Чи не в цьому варто шукати витоки еміграційних втеч? ЧИ НЕ ЗВІДСИ ВІДСУТНІСТЬ ІСТИННОГО ПАТРІОТИЗМУ, ВТРАТА НАШОГО НЕЗНИЩЕННОГО КОЛИСЬ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ???..В мене бракне слів! МОТОРОШНО, бо закладаються (коштом держави!) мікроби найпотворнішої, най ганебнішої зради!!! Невже ми стаємо самогубцями? І що це за садо-мазохістське споглядання на муки матері, дитини, в яких заливають отруту безнадії, розпачу, безпам’ятства та найцинічнішої зради! Стає зрозуміло: чому і далі з’являються матері-зозулі. І так комфортно почуваються «дітовиробники»…
    Якщо мати-одиначка, що народила дитину поза офіційним шлюбом, чи вдова, то держава надає захист та впроваджує систему адресних пільг. Розлучена жінка немає жодних соціальних гарантій! Єдине, що має – це виконавчі листи, котрі(в моїй ситуації – понад десять років!!!) лежать безруху у виконавчій службі. І ЗОВСІМ ВІДСУТНІЙ МЕХАНІЗМ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ щодо стягнення бодай вбивчо-ганебного мінімуму, до якого «додумалися» наші законотворчі. Я дуже прошу звернути увагу на розмір аліментів, який затверджено Верховною Радою у Сімейному Кодексі : «Розмір аліментів за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян» - ст. 182, ч.2 СК. Тобто цей розмір складав до 1998р. 8 грн. 50 коп., з часу прийняття СК – 17 грн. Але ж і цей голодоморний розмір не надходив останні 10 років!!!
Прошу звернути увагу: на харчування злочинця щоденно виділяється близько 15 грн. Дитина з неповної сім’ї може претендувати тільки на помиї …після злочинця!!! Висновок: ДІТИ З НЕПОВНОЇ СІМ’Ї – ГІРШІ  ЗА ЗЛОЧИНЦІВ!!!
    То що це за розмір аліментів? Чому стільки років не прив’язували до прожиткового мінімуму чи бодай мінімальної зарплати??? То що ж це, як не ГЕНОЦИД В ДЕРЖАВІ, КОТРА ЗНАХОДИТЬСЯ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ??? ЗА таку суму можна прогодувати хіба дрібну пташину чи звірятко, але я, дитина, змогла б вижити, якби не жертовність та абсолютне самозречення мами?!! Я прагну зрозуміти логіку наших депутатів, членів відповідних профільних комітетів ВР, посадовців, котрі мали б визначити той рівень аліментів, що повинен був надходити від мого біологічного батька (даруйте, бо не можу опісля багаторічного знущання назвати рідним!) і не хочу! Це з яких соціальних стандартів??? З яких фізіологічних норм визначено таку вбивчу суму? ЧИ ЗА ОСНОВУ ВЗЯЛИ  МЕНЮ  КОНЦТАБОРУ???!!
Якщо поділити 17 грн., котрі нарешті отримали за 126 місяців, то це буде аж … 13 копійок … на місяць!!! Не на день!!.. Я хочу і маю право знати : ЩО ЦЕ??? ЯК НЕ ВІДВЕРТИЙ ГЕНОЦИД!!! НАПРАВЛЕНИЙ НА МЕНЕ, ДИТИНУ З НЕПОВНОЇ СІМ’Ї, ЯКУ БУЛО ДИСКРИМІНОВАНО В УСЬОМУ!!! Я все намагаюсь збагнути і доходжу висновку, що наші народні обранці. Котрі впровадили такі розміри аліментів, думали бозна – яким органом, але тільки не головою. Більш за все, що тим, котрий, перепрошую, використовується для зачаття!..
    Так, мені відомо, що виконавча служба має визначити розмір заборгованості за величиною середньої зарплати. Опустимо, що 10 років назад її розмір був у кілька разів меншим… Все це – тільки сума на папері, бо «татусь» вперто не бажає офіційно працевлаштовуватися і погашати заборгованість. А суддя Коростенського  міськрайонного суду Загуменнова Н.М. дійшла у своєму вибірковому альтруїзмі до того, що радила « татусю» подати зустрічний позов щодо списання взагалі боргу за всі роки, бо, визначена нарешті ВДВС суму боргу , завелика для сплати. Так, 6,5 тис.грн. – немало, але якщо врахувати, що це за 10 років! І що боржник ігнорував навіть символічною сплатою по 17 грн. помісячно, то… Як тільки вже не захищають злодіїв!!! нашим вкрай «гуманним» до них законом! То чи можу я, чи така ж дитина, здобути якісну освіту, обрати до вподоби та нахилів фах? Це ж все кошти! І кошти значні!!! А, відтак, непосильні для зношеної матусі, що  до цього несла стільки років непосильний тягар всіх витрат, стала внаслідок передчасно інвалідом ( 2 група) і не може заробити  навіть на власне фізіологічне виживання. Та й не дають, посилаючись на те, що хвора. А як щодо обов’язковості придбання ліків, сплати комунальних послуг?.. І якби це мій приклад чи десяток таких був винятком?! І у ВДВС (начальник – Мостович Р.Л.), і у відділі сім’ї та молоді (очолює НОВИЦЬКА Є.І.) в один голос стверджують: « ТАКИХ, ЯК ВИ, ПО КОРОСТЕНЮ – ТИСЯЧІ!» То скільки нас, « Т А К И Х» по Україні вцілому??? ТОБТО, ЦЕ не виняток, а ВИРОК ДІТЯМ З НЕПОВНИХ СІМЕЙ!!!
    Хочу тепер зосередити увагу на ПОСТАНОВІ КМ від 22.02.2006 р. № 189 «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів…»
   На рівні держави, як випливає із зазначеної Постанови КМ, визначено, що на дітей з неповних сімей не передбачено здобуття подальшої освіти, бо тимчасова допомога в зв’язку з ухилянням сплати аліментів чинна щодо дітей, які не досягли 18 – річного віку ( п.10, ч.3).
    Інформація для сумних роздумів:
Діти матерів-одиначок, з сімей усиновителів,  померлих кого з батьків, отримують від держави вагому матеріальну підтримку на період навчання у вищих та середніх навчальних закладах.
    Запитання: Що ж це, як не порушення конституційних засад рівності в праві на здобуття освіти???
    ЧИ МИ НЕ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ? ЧИ МИ ЯКОГОСЬ НАЙНИЖЧОГО ГАТУНКУ? ЧИ МИ ПОПАДАЛИ З ЯКОГОСЬ КОСМОСУ, ТОМУ СПРИЙМАЮТЬ ЯК  ІНОРОДЦІВ???
    ШАНОВНІ! МИ ТЕЖ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ!!! Але держава, повернувшись обличчям до Європи, не помітила: чим повернулась до власного народу…І їй немає діла до своїх знедолених дітей!
    Мені соромно, що я змушена була винести цей бруд на широкий загал. Мені дуже соромно, що я живу у державі, котра знаходиться у центрі Європи, але в ній, в третьому тисячолітті вимушені констатувати приклади ганебного геноциду, направленого на законодавчому та виконавчому рівнях проти дітей з неповних сімей. Мені боляче, що в Україні йде брутальна, жорстока, мерзенна війна з дітьми. Але жертви цієї ганебної війни виростуть, стануть дорослими. І давайте не будемо само обманюватися, бо не від усіх відчується любов та шана до держави, а от резонне бажання помститися за понівечене, вкрадене дитинство…
    Визначивши симптоматику та, встановивши  за вище викладеним анамнезом, тяжкий соціальний діагноз,  я   п р о п о н у ю , як   альтернативний шлях вирішення цієї нестерпно-болючої проблеми, як панацею
ВВЕДЕННЯ БАНКУ АЛІМЕНТІВ, або СПЕЦІАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО ЦІЛЬОВОГО ФОНДУ.
    По-перше, це значна економія державних коштів, оскільки з цього «БАНКУ АЛІМЕНТІВ» чи  інших державних цільових виплат (як правових гарантій щодо обов’язковості виконання судових рішень – ст..124 Конституції) буде повернено заборгованість по аліментах, що нарешті покращить матеріальний стан, потерпаючи х вже стільки часу, дітей. Ті ж, з кого необхідно стягти заборгованість, відповідно до винесених рішень судів, зобов’язані повертати до зазначеного цільового  «БАНКУ» з урахуванням відсотків, пені та індексації.
    ПО – друге, такий механізм унеможливить страждання дітей, а батьки-колобки не будуть продовжувати паразитування у власне задоволення, а змушені будуть офіційно працевлаштовуватися та віддавати державі позику, надану їх дітям. Така схема унеможливить вжиття різних махінацій, котрі роками легалізують обкрадання власних дітей.
    По-третє, найсуттєвіше: суспільство значно зменшить тягар соціальних виплат, бо чітко визначені, конкретні особи будуть зобов’язані виконувати рішення судів. І нарешті запрацює система незворотності покарання!!!
       Такий підхід у вирішенні проблеми матиме кілька позитивів:
а/ з правової -  юридичне завершення судових рішень;
б/ з економічної – суттєве зменшення витрат з державного бюджету на утримання соціальних сиріт та на їх соціальний супровід; значне зменшення паразитуючих на даній проблемі апаратів та відділів, що ніби опікуються зазначеним контингентом;
в/ з моральної – задіянння комплексу превентивних заходів щодо таких соціально-значимих втрат, які є похідними у явищі соціального сирітства; посилення реальної відповідальності батьків за утримання, виховання та повноцінний розвиток дітей.
    Дуже б не хотіла, щоб після того, як зрештою почують цей зойк волаючих у пустелі правової сваволі та беззаконня , після того, коли окреслено проблему, намічено шляхи подолання існуючої колективної відповідальності, що призвела, по суті, до безвідповідальності ( «у семи няньок – дитя без носа»), почалася видимість « бурхливої» діяльності. Не виключаю, що відповідні інституції, установи, департаменти, міністерства, комітети тощо відразу рвонуть, як зголоднілі собаки до кусня, аби скоріш побільше нахапати від бюджету та роздути ще більше штати, створивши для себе ще більш комфортні умови. І позакладають такі суми. Так, даруйте, продери банять державні кошти, так розпорошать їх по кабінетних ущелинах, що й годі сподіватися на які крихточки тим, хто мав би їх отримати, як сплату заборгованості з аліментів за всі роки ухиляння в якості адресної допомоги. Тобто все викладене матиме сенс, якщо у кінцевому результаті надійде на користь потерпілих конкретних осіб. Хоча, звісно, це не поверне нормальне, щасливе, забезпечене хоч по мінімуму дитинство, проте ця, урізана компенсація, сприятиме у здобутті належної освіти чи здобуттю хорошої робочої спеціальності.
    Я вважаю правомірною вимогу-позов до держави щодо повернення мені вкрадених коштів, оскільки «татусь» протягом десяти років уникав сплати навіть тих знущальних 17 гривень за поблажливо-бережливого ставлення з боку державних виконавців Коростенського ВДВС, котрі своїм нехлюйством, безпорадністю, відвертим невиконанням прямих посадових обов’язків, підлим консультуванням аліменщиків стосовно методів легального уникнення сплати навіть визначеного ст..182, ч.2 СК мінімуму ( це підтверджено Постановою 33/25/5/2005 Департаменту ДВС Мін’юсту «щодо порушень у посадовій діяльності державного виконавця Смаченка Г.П. при перевірці виконавчого провадження по виконавчому листу на користь Нагорної О.М.) сприяли подальшому скоєнню злочину, передбаченому ст.164, ч.2 КК України (вирок з умовною формою покарання за ст.164, ч.1 КК було винесено після 8 років умисного ухиляння від сплати аліментів). Виконавця Смаченка Г.П. протягом тижня звільнили «за власним бажанням»!..
    На мою думку, якщо судові рішення виносяться іменем України (ст. 124 Конституції), то держава має гарантувати і забезпечувати юридичне завершення судового рішення. Інакше: навіщо суди, якщо відсутній механізм виконання судових рішень та вироків??? Саме з цієї причини я та такі, як я, стали заручниками правових колізій, коли де-факто і де-юре ніяк не співпадають у правовій  державі. Але коли буде впроваджено механізми виконання судових рішень, тоді я з гордістю можу сказати, що в Україні нарешті Конституція захищає і дітей з неповних сімей, що діють ст.ст.1, 3, 22, 24, 51…, що ми заслуговуємо на входження в євро простір і відповідаємо євро стандартам!
    Багато разів я пробувала пояснити собі: чому? за що? так люто мене, таких, як я, не люблять в Україні, що створюють такі нестерпні умови. І відповідь знайшла у Льва Толстого, котрий писав: «Ми любимо людей за те добро, яке подарували. І ненавидимо за те зло, яке умисно чи ненароком скоїли». Стосовно нас, дітей з неповних сімей, стільки скоїли зла, що можна вже тільки ненавидіти. Але, попри  існуючи ненависть та упередженість, я не ображаюсь, хоч і не захлинаюсь у сльзах любові до неньки-України. Я реально, без рожевих окулярів, бачу стан речей, які, на жаль, так співпадають з прогнозами щодо глобальних суспільно-значимих втрат у Г.Гессе «Гра у бісер»… Але…
    Нікому на думку не спаде освідчуватися в любові до власної руки, легень, серця, іншого якого органу, бо все це ми сприймаємо як данність, бо без нього організм людини загине або стане понівеченим. Хоч іноді ми сердимося, коли дає «збій» який орган, проте його ж не викидаємо…Таке сприйняття данності щодо моєї любої, щирої, святої матусі і до Вкраїни, яка існує зараз «во врем’я  люте». І я дуже хочу швидше стати самодостатньою, зібрати грошей та полікувати неньку, аби підтримати її здоров’я, аби хоч цим віддячити за втрачені її роки та дати шанс бути ще щасливою. І хочу  внести свою часточку, аби моя держава стала на ділі європейською, дійсно правовою, соціально-орієнтованою і найкращою! А мій мудрий, історичний, прекрасний український народ, до якого з гордістю належу і котрий наділений найвартіснішими чеснотами і цнотами, якомога швидше піднявся на найвищий щабель гідного пошанування в усьому світі!

Стосовно моїх творчих планів на майбутнє
    У своїй статті «Пролісок помаранчевої весни»  в березні 2005року я відкрила свої творчі плани на майбутнє, тобто дуже хотіла б втілити в життя визначену для себе мету. Правда, мета може назавжди залишитися нездійсненною мрією. Якщо не здійснювати ніяких кроків для її втілення. А задля втілення своєї мети, я ще  у 8 класі пішла до Недільної школи. Згодом. Щоб впевнитися у нахилі до педагогічної діяльності та відповідності високим моральним критеріям, стала викладачем християнської етики і моралі. Зараз я студентка 4 курсу найкращого педагогічного закладу України – НПУ  ім. М. П. Драгоманова. Все це – кроки до втілення мети, яка досить реальна, хоч є ціла низка несприятливих обставин. Які я виклала вище. Проте я маю тих, хто завжди підтримає, зрозуміє, зуміє вчасно прийти на допомогу. Це і моя матуся, і мої друзі, в колі яких є такі шановані і доброзичливі, як Надія Іллівна Саму ляк та мудра порадниця, щира і прихильна Марта Михайлівна зі Суспільної Служби України. Багато в чому я завдячую своїй першій вчительці Таболіній Ніні Никонівні і нинішньому начальнику відділу сім’ї та молоді  Житомирської облдержадміністрації Власенко Марії Петрівні, котра віднайшла спонсорів для проплати мого проживання в гуртожитку… Саме за щирої та безкорисливої підтримки таких людей, за  їх вагомої підтримки. Перешкоди з несприятливих обставин життя переходять для таких, як я, у фактори подальшого розвитку особистості. А ми маємо віддячити тим. Що усвідомимо завдання відродження нашої України і активно приймемо участь у тому, щоб Україна СТАЛА ПОВНОПРАВНИМ УЧАСНИКОМ ТА ІНІЦІАТОРОМ ПРОЦЕСІВ СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО Й ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ.
    Ще у майбутній педагогічній діяльності я хочу досягти поєднання вищих цінностей світського й релігійного інформаційного потоків, створити програму такого енергоінформаційного  обміну, де визначатимуться нові, магістральні вектори розвитку людства через особливі підходи до розвитку «тонкого світу» - світу духовності, у якому світоглядно поєднаються наука, філософія та релігія. Плодом такої освітньої діяльності стане формування ГОМО СПІРІТУСА – людини духовної, котра стане активним учасником усіх процесів через усвідомлення своєї місії як богоподібної істоти. Людина духовна ( а не вища форма ссавців, що за теорією Дарвіна, еволюціонувала з мавпи) ніколи не стомиться шукати Істину, смисл життя, ніколи не стане рабом обставин, вмітиме розрізняти Добро і зло, Красу і потворне. Акумулятором духовності, на мою думку, має виступити поєднання релігії, моралі, науки, мистецтва, культури і любові до рідної матінки-землі. Тому я прагну накопичити якомога більше  знань з перерахованого вище і передати своїм учням. Ось це і є альфа й омега моїх творчих планів на майбутнє. Й сподіваюсь, що моя мета, котра співзвучна афористичним словам Івана Огієнка (митрополита Іларіона) – уродженця мого краю, подвижника української культури, рідного слова, великого світильника духовної спадщини: « СЛУЖИТИ НАРОДОВІ – ТО СЛУЖИТИ БОГОВІ», здійсниться!

          З повагою,
  Фіналіст  Сьомого міжнародного конкурсу учнівських та студентських робіт
  з прав людини,
         студентка 4-го курсу Інституту фізико-математичної та інформатичної  освіти і науки Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова

                     Антоніна Нагорна