Тероризм у світовому масштабі і проблеми дотримання прав людини: як боротися з тероризмом та як зменшити його рівень?

Я вірю в Бога. І, згідно з Біблією, тільки „Бог зітре кожну сльозу з очей людей”. Колись так буде. Але ми живемо в сучасному світі, і сучасні проблеми довкола нас потребують уваги суспільства.
Щодня у ЗМІ надходять повідомлення про нові акти тероризму, надходять з різних куточків планети Земля...
- Як припинити це ? – Тисячі людей питають себе про це, і, кожен, можливо, знаходять для себе відповідь, але вона нікого не задовольняє....
Чи це можна зробити силою зброї, вмінням спецслужб? – Не знаю. Можливо,
таким чином і можна дещо перешкодити цій невпинній машині тероризму, але я пропоную інший шлях – шлях мирних переговорів, діалогу, між ворогуючими сторонами.
У вересні 2005 р. У мого тата гостював Ткачик Степан з міста Зеленокумськ Ставропольського краю (Росія). Він був на засланні в Сибірі, і радянська влада не дозволила його сім’ї у 1970 р. повернутись на Україну. Це був наочний приклад масового терору, коли у ролі терориста виступала ціла держава...
І Ткачик С. розповів історію про захоплення чеченськими бойовиками школи з дітьми у м. Беслан (Північна Осетія). Коли батьки з дітьми були зігнані бойовиками у спортзал школи, одна мати з двома дітьми увесь час стояла на колінах, і разом  з дітьми молилась Богу, щоб врятуватись. Вкінці дня до них підійшов терорист в масці і запитав, що вони роблять.
- Молимось Богу, - відповіла мати.
- Про що ? – запитав бойовик.
- Молимось, щоб Бог дав вам на розум думку, щоб ви нас не вбивали. Ви маєте претензії до Путіна, а ми ні в чому не винні.
Терорист мовчки відійшов.
А наступний день на переговори з бойовиками прийшов колишній президент Північної Осетії – Дзасохов. Терористи вимагали відставки Путіна, та Дзасохов цього питання вирішити не міг. Натомість він попросив на знак продовження переговорів випустити кількох заручників. Командир бойовиків особисто відбирав тих, кого мали випустити. Насамперед він підійшов до тієї матері з двома дітьми, які і цього ранку стояли на колінах та молились Богу.
- „Ваш Бог врятував вас. Бігом на вулицю!”.
Так вони врятувались. А вже ввечері цього ж дня російський спецназ почав штурм школи. Загинуло 300 дітей...
Отже, яке б не було серце терориста жорстоке – спокійна відповідь матері і уповання на Бога таки зм’якшили його, і в останню мить воно змилосердилось...
Колись російський драматург А.П.Чехов писав : „ Ради однієї сльози дитини треба припинити всі війни”. На жаль, сучасні політики так не чинять.

Отже, висновок І-ший – діалог з терористом все-таки треба вести, бо, в принципі, нічого іншого не залишається робити в такий момент.
А далі що?
Мій тато розказував, що у кавказьких народів існує звичай: коли дві групи чоловіків стоять, готові битись (можливо через криваву помсту), то, якщо між ними стане жінка з хусткою в руці – вони мусять її послухати, і прислухатись до її думки.
Чому в Беслані російський спецназ не використав таку можливість? Чи, можливо, не знайшлось у той час і у тому місці такої жінки? (А кавказці, треба сказати, мусульмани, як і терористи).
Отже, висновок ІІ-гий: – використовувати для примирення ворогуючих сторін стародавні народні звичаї, цим самим показуючи терористам, що протилежна сторона поважає їхні місцеві звичаї. А це дає можливість пом’якшити вимоги і агресію терористів.
На мою думку, кожна держава розробила багато методів боротьби з тероризмом. Але зброя і груба сила (особливо при визволенні заручників) – не проявляється без пролиття крові. А, натомість, вчасне, ласкаво сказане слово, – і можливо навіть музика Чайковського – ніжна, беручка за серце, – яка лине з репродукторів – замість вигуків солдатів „сдавайтесь, бешаные псы!” (як це було в Беслані. Мабуть, це був невдалий спосіб демобілізації агресивних намірів терористів).
І третій мій висновок: роль священнослужителів тих релігій, представники яких є і серед заручників і серед терористів. Можливо, якби перед терористами вийшли мулла і піп і звернулись до них із відповідним словом із Корану або Біблії, то, можливо, це помогло б...
Ось так. Я подала три свої думки, як боротись з тероризмом і з терористами. Я маю надію, що шановні члени комісії гідно оцінять мою працю.
Я була б дуже рада, якби моїми порадами скористались спеціалісти, які мають дотик до справ звільнення заручників. Але я була б дуже щаслива, якби їм ніколи не довелось скористатись з моїх порад, і щоб на Землі нарешті запанував Його Величність Мир!
Зичу вам щасливо пережити ці люті січневі морози!      

Софія Голько