За   Що?

           Дитина ...
Народження немовляти – це свято для кожної родини, близьких,
друзів, знайомих. Протягом 9 місяців майбутня мама виношувала вже кохану і жадану дитиночку під серцем. При цьому співала, розмовляла з нею, ще з материнського лона навчила любити прекрасне. І жила кожною хвилиною до народження маленького чуда.
       З'явившись на світ Божий, вона принесла радість і свято в оселю батьків. кожним днем в неї ще більше закохувалися бабуся з дідусем, новоспечений татусь взагалі в нестямі від радощів, а друзі і знайомі – в захваті від тих маленьких оченят, які вабили і причаровували. Так-так, саме оченят! Ті бездонні джерельця своєю блакиттю настільки полонили, що здавалось, ще мить, і ти не зможеш вибратись з-під Їх чарів. А усмішка!? Це той сонячний зайчик, від якого з'являється гарний настрій, бажання творити, кохати. І саме завдяки цим оченятам і посмішці треба жити.
        Здавалось: ця дитиночка увібрала в себе все найпрекрасніше: ніжний цвіт польових квітів, чарівний спів солов'я, безкінечну синь неба, родючість полів, красу Буковини і безмежну свіжість Карпат.
 Вона ще досить маленька, і ніхто не може сказати, що очікує її в майбутньому. Але я з впевненістю можу стверджувати, що її кохають, вона потрібна і в будь-якій ситуації вона залишиться найкращою для своїх батьків. Тому що всього-на-всього вона була бажаною дитиною для подружжя.
Але ні! Скрізь завуальовану безмежну радість проривається купа сірих, іноді чорних сторінок, вирваних з життя тих, хто за призначенням повинен нести в наш світ нове життя. І якби ми не намагались приховати, забути, знищити ці випадки, вони все одно залишаться чорною плямою не тільки в житті особи, суспільства, але  й всієї нації і держави.
Випадок, необачність, так сталося, неготовність, страх і дедалі частіше – неповноліття. Як наслідок – аборт. Страшна реальність, але це факти. Та як же тоді зі ст. 3 Декларації прав людини, яка говорить: "Кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканість” .
        Так хто ж захистить тих, хто ще не народився? І якщо це лише плід або істота, на мою думку, вона теж має право з самого зачаття називатися хоч маленькою, але людиною!
Бо вона так само, як і ми, відчуває, розуміє, радіє і безумовно спілкується з оточуючим її середовищем. З першої хвилини свого існування її вже наділено душею, яка починає свій певний етап розвитку вже в перші 9 місяців. І якою буде дитина, яку все ж таки залишили батьки, якщо вона в своїй підсвідомості не дай Боже пам'ятатиме, що колись саме ті, хто повинні були  любити і захищати, хотіли її  вбити?
         На жаль, в такі моменти ніхто не замислюється ні над декларацією, ні над іншими документами і навіть над Божою карою.
        з початку виникнення людства людині були  дані Божі заповіді, одна з них: "Не убий!". Якби людство дотримувалось цих заповідей, то, напевне, менше в світі було б сирітських обездолених очей, які вдивлялись в кожного перехожого в надії відшукати рідну кровиночку.
          "За що? За що," – питає  маленька людиночка, – " ви хотіли мене позбавитись, якщо я зовсім нічого поганого не зробила. І якщо я винна в чомусь, то лише саме в необачності, яку ви списуєте один на одного". Вона так хотіла жити, побачити світ, рости, розвиватись, сказати перше слово, піти до дитячого садочка, школи, закохатись, вчитись на помилках  своїх і оточуючих, і, само собою, побудувати свою сім'ю і народити таке саме чудо, як вона сама!
          Але ні, не судилося! ЇЇ життя було недовгим, воно обірвалось, не встигнувши розпочатись. Обірвалось, як лист пожовклого клена, і, тихо падаючи до долу з крапельками осінньої роси, плачучи запитувало себе: "Чому? За що? Я хочу жити!".
Може, це доля ? Ні! Це страшна помилка, яка в майбутньому стане великим
 тягарем.
      ... Також бувають такі випадки, коли після народження дитина потрапляє до будинку малят, потім до дитячого будинку. Справжнє щастя для тих дітей, кого все-таки візьмуть на опіку нові батьки, які не мали такого щастя, дару народити дитину самі. Вони будуть любити, виховувати її, віддавати їй все те найкраще, що мають. Вона виросте, вивчиться у вищому навчальному закладі, збудує вже свою справжню сім'ю. Але що з тими тисячами дітей, які так і не отримали шанс? За тією декларацією в ст. 26 говориться, що кожна людина має право на освіту! Конституція України також стверджує, що навчання у вищих навчальних закладах надається на конкурсній основі. Але в реальному житті частіше за все такі діти, підлітки не мають досить твердих знань. І якщо порівняти років двадцять тому з сьогоденням, то ми можемо побачити, що в ті часи кожен випускник такого закладу, який хотів отримати вищу освіту, мав змогу на навчатись, а зараз тільки одиниці можуть отримати вищу освіту. В основному через брак коштів, як не на навчання, так на своє забезпечення під час навчання.
           Як би не намагалась держава забезпечити майбутнє цих діток, все ж її ресурси обмежені.
           Ось так і виховують самі себе ці діти з дитячих будинків. Без сумніву, вони виростуть, виховають себе, але як?... Постійно невпевнені в собі, вони не знайдуть свого місця в суспільстві. І неминучий той час, коли кожен з них запитає себе: "Навіщо я народився? За що мене покинули? ”
           На щастя, в наш час Їх вже не називають "безбатченками", "байстрюками". але тавро на їхньому "Я" залишиться назавжди.
           Інша сторона питання полягає в тому: чому сучасні повноцінні сім'ї не наважуються взяти цих діточок до себе? Запитавши у своїх батьків, мама мені відповіла, що ми могли б взяти таку дитину. На запитання "Чому?" вона пояснила, що сама виросла  без батька і матері, тому розуміє, як їм важко.
          І більше того, вона б взяла декількох дітей і створила свій власний  "дитячий будинок", в якому панувала б радість, щастя, любов, дитяча посмішка і дзвінкий сміх!
         Але чому тоді дехто навіть цурається цієї думки? Одні говорять, що з цих діточок нічого путнього не буде, інші – гени  все одно зіграють своє. Прикладів безліч. Та, я вважаю, все залежить від виховання. А ті, хто говорить, що в майбутньому це виросте "маленький монстр", дуже помиляється і насправді боїться відповідальності.
І хоча аборти в нашій країні дозволені, як не крути, вони залишаться вбивством, за яке повинні відповідати по закону!
         Діти, яких віддали до дитячих будинків, будуть під опікою держави, але це тільки на певний час, та й того, що вони могли отримати від справжніх батьків, вони ніколи не матимуть.
         Невже дитина – це кошеня чи цуценя, якого можна спекатись? Хто ми такі, що вирішуємо життя інших?
         А головне – дитина, яка живе в справжній повноцінній сім'ї, повинна розуміти, який подарунок долі вона отримала, і всіляко берегти свій шанс на побудову безхмарного майбутнього.
         Та я вірю в інше майбутнє нашої держави, і всіляко хочу і буду намагатись захистити права тих, хто найбільше цього потребує. Тому що я знаю: майбутнє за моїми однолітками і сьогоднішньою молоддю, які й будуть будувати вже свою Україну по своїй моделі. А якою їй бути, повинен вирішувати кожен з нас особисто.
І на останок.
         Кожного року В цілому світі 1 червня відзначається День захисту
дітей, але я вважаю, що права кожної дитини повинні захищатись щоденно, а не раз на рік.
         Для цього в України, як в усьому світі, існує безліч різних політичних, соціальних і суспільних організацій з захисту прав дітей.
         Вони по різному, хай ще не досить швидко але впевнено захищають права тих, хто дійсно цього потребує. Знаходять нові сім'ї для сиріт, знаходять спонсорів, які матеріально допомагають дитячим будинкам, і, найголовніше, вселяють надію в маленькі серденька тих, хто вже не чекає нічого доброго в цьому житті!

Олеся Земляченко