Тероризм у світовому масштабі і проблеми
дотримання прав людини: як боротися з тероризмом та як зменшити його рівень?

      
"Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність".
                                                                 Загальна декларація прав людини
                                       

  *       *       *

...Луїза крокувала по залитій гарячим сонячним промінням вулиці. На вродливому обличчі дівчини щаслива посмішка. Ще б пак! Щойно вона дізналась, що зарахована на навчання до медичного університету. Яка вона щаслива! Їй без проблем вдалося здати вступні іспити, і ось, нарешті, мрія всього її життя здійсниться – вона стане лікарем. Зможе допомагати людям, чого вона так хотіла з самого дитинства... Луїза зайшла до красивого зеленого автобусу, і блаженна посмішка не зникала з її обличчя. Маленький трьохрічний хлопчик, що сидів навпроти, побачивши її не по земному просвітлене обличчя, теж заусміхався. Поруч сиділа молода мама, що весело оповідала своїй маленькій донечці казку про чарівну країну, у якій всі люди живуть щасливо, де панує лише мир і справедливість, де життя – це найвище благо...
Автобус рушив. За вікном пропливали старовинні будинки Луїзиного міста, люди, які так, як і вона, раділи чудовому літньому вечору. Над головою дихало прозорою блакиттю ласкаве небо. Сонце розфарбувало маленькі хмаринки в ніжно-рожевий колір...
Який чудовий вечір! Яке глибоке і безмежне щастя переповнювало серце Луїзи! Адже вдома її чекають люблячі люди, що цінують її і покладають на неї великі надії. Мама, тато, молодші братик і сестричка, котрі так хвилювалися, коли вона вирушала сьогодні вранці на іспити до університету. Щоправда, тато завжди був впевнений у дочці і пророкував їй блискуче майбутнє. Луїза закінчила школу на відмінно, була надзвичайно талановитою і привабливою зовнішньо. Дівчина уявила радісні обличчя батьків, коли вони дізнаються, що їх дочка зможе навчатись, уявила, як кинуться її обіймати братик і сестричка, і мало не засміялася від щастя.
Окрім родини, була ще одна людина, для якої вона значила так багато!.. Джек, який щиро і віддано кохав... лише її. Одну. Луїзі здалося, що в блакитному небі вона побачила його очі – чудові, неймовірно красиві і сповнені палкої любові... Як же прекрасно... жити! Попереду стільки всього чудового – навчання, згодом нелегка, проте улюблена, робота лікарем, і – вона в цьому не сумнівалася – Джек завжди буде поруч. О, що може бути краще?!!
Дівчина не знала, що в автобус закладена бомба. Вона лише відчула неймовірний, жахливий спалах. Спалах і ...більш нічого. Темрява. Луїза так і не зрозуміла, що вмирає.

                                                *       *       * 

...Джозеф ішов вулицею із почуттям виконаного обов'язку. Нарешті його Маріула буде відімщена! Він відплатить тим тварюкам, що вбили ту, яку він так кохав! Їй було лише шістнадцять років, коли найманий мерзотник застрелив Маріулу. То й що, як вона належала до національної меншини? Хіба не заслуговувала вона на життя?
Вона поверталася з музичної школи, тримаючи в руках скрипку. Він так часто милувався її грою...Але тепер всім серцем ненавидів цей інструмент. Ось уже два роки, кожної ночі уві сні він бачить закривавлену скрипку і зелені очі Маріули, розплющені в небо...Чому вони це зробили?! Вона так любила життя! Джозеф мріяв заробити грошей, щоб виїхати разом з нею з цієї божевільної країни, де люди вбивають один одного лише через релігійну та національну приналежність...О, як він їх ненавидів! Усіх! Тих, що забрали в нього найдорожче, позбавили щастя. Єдине, чого він хотів – повернути Маріулу. Та через тих дурнуватих людей, з їхніми звірячими законами це неможливо... Він поглянув на годинник. Прекрасно, через три хвилини це станеться. І всі вони помруть, так само, як і Маріула...
Найближчі його друзі й родичі були обурені. Вже не раз їх права притискалися сильнішими, однак вбивство ні в чому неповинної дівчини... Ненависть до цих бездушних людей розгорялась все сильніше. З кожним днем ставало все більше і більше жертв... Потрібно було діяти.
Джозеф і ще кілька найвідданіших йому людей вирішили вступити в національну спілку. Лише так можна було захистити себе і своїх близьких.
Ну, ось тепер він зробив свою справу, довірену йому членами організації. Більше його ніщо тут  не тримає. Джозеф знав – його вчинок  осудять навіть найближчі люди, та йому було байдуже. Зараз він нарешті може зробити те, про що мріяв уже два роки. Нарешті він зустрінеться з коханою ТАМ. Він дістав з кишені пістолет. Звів курок. Ось, ще трохи – і кінець. Хлопець неголосно розсміявся. Приставив пістолет до скроні... Залишалося дев'ять секунд до вибуху... Він виконав свою місію. Скоро він її знову побачить. Погляне в її зелені очі... А вона гратиме на скрипці... Шість секунд... Він їм помстився, і це головне! За що вони так обійшлися з ним та Маріулою?! Чотири секунди... Попереду сама вічність. І вона... Дві секунди... Мить – і  всі його страждання закінчаться. Одна секунда... Він повільно натискав курок... Зараз це станеться.
Гучний вибух в автобусі і постріл пістолета в парку пролунали разом, одночасно, тонучи і з'єднуючись у вечірній тиші...

                                                 *        *        *

...Чудовисько неймовірно раділо й огидно шкірилося: „Ха-ха-ха! Знову ці жалюгідні істоти вмирають!.. Люди – дурні. Вони не розуміють, що знищують самі себе...”
Чудовисько почувало себе щасливим. Порахувало брудним щупальцем загиблих: „Так, чудово, їх дванадцять!” Воно бачило сльози жінок, чоловіків і дітей, що оплакували своїх близьких, чуло стогін поранених...
А де ж цей юнак, що так добре йому допоміг? Чудовисько витріщило своє банькате око...
Он він, лежить мертвий посеред зелених алей парку... Чудовисько спохмурніло. Шкода, з цього безглуздого дурника міг вийти чудовий слуга-виконавець. Проте, нічого: чим менше залишиться цих істот, тим краще для нього. З кожною жертвою монстр сильнішав і сильнішав. Скоро їх зовсім не стане, і він буде повноправним маніакальним господарем на усій Землі...
Чудовисько мало ім'я, яким дуже пишалося. Всі, хто його чув, завмирали від жаху. А йому воно таке чудове і милозвучне – Те-ро-ризм... Чудовисько раз у раз повторювало його про себе, милуючись звучанням... Радіючи, що все так добре складається, воно злісно і підло розсміялося.

                                        *      *      *

А на наступний день у всіх газетах майоріли заголовки: „Терористичний акт о 18.30 – було підірвано автобус на околиці міста. Загинуло 12 осіб, ще 15 поранено”...А Луїза хотіла так мало – всього лиш жити. І не тільки вона...

                              *       *       *      *      *

Тероризм... Які картини малює уява при цьому слові? Захоплені заручники? Чи, може, підірвані транспортні засоби? Чи житлові будинки? Та завжди перед нашими очима однозначно постає смерть, людські страждання, покалічені долі і пекельні муки. Навряд чи варто говорити, що від нього потерпають здебільшого невинні люди.
З історії нам відомо, що тероризм вперше був зафіксований ще на Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сікаріїв знищували представників єврейської знаті.
З цього часу пройшло 20 століть. Двадцять...А скільки людей загинуло за цей тривалий термін?
Сотні?
Тисячі?
Чи, може, мільйони?!!
Розвиток тероризму – це наслідок активного розшарування суспільства, відмінності ідей, поглядів і переконань, оформлення і протистояння політичних партій і організацій, що ведуть активну боротьбу за владу.
Причинами цього жахливого явища є багато факторів: кризові явища; занепад економіки; ріст інфляції і цін. Окрім політичних є ще і кримінальні причини, що викликані різким погіршенням матеріального становища, поширенням безробіття, бажанням забезпечити собі гідне життя. Однією з важливіших причин, на мою думку, є також нетерпимість окремих груп, організацій і навіть національностей.
Психологи довели, що приниження гідності через національну приналежність є найболючішими для людини, породжує ненависть до гнобителів, почуття безвиході, глибокого песимізму, відчаю.
Нація, так-би мовити, заглиблюється в себе, замикається.
Та це не кінець! Принижені, розгнівані, палаючи жадобою помсти, люди починають мстити. Це, в свою чергу, призводить до нових конфліктів. Замкнуте коло – насилля породжує насилля. Тероризм несе не лише смерть і страждання, а ще й дестабілізацію системи міжнародної безпеки.

... 1995р. США. Унаслідок вибуху бомби в Оклахома-сіті зруйновано адміністративну  будівлю. Загинули 168 осіб, більш 500 отримали поранення.
... 1996р. Англія. На автомобільній стоянці підірвано бомбу. Дві особи загинуло, більше 100 поранено.
... 1999р. Росія. Зруйновано двома могутніми вибухами два будинки в Москві. 212 осіб загинуло, більше 300 поранено.
... 2001р. США. Атаковано Всесвітній торгівельний центр у Нью-Йорку  Пентагон в Вашингтоні. Більше 5000 осіб постраждало.

Сухі факти. І цифри. Цифри... цифри... За цими значками, що колись давним-давно вигадало людство для лічби, стоїть величезна кількість насильницькі відібраних безневинних життів.
І де гарантія того, що ми з вами не станемо наступними жертвами цього жахіття у майбутньому?
Хто знає? А, може, через трагічний збіг обставин ми опинимось в автобусі, що згодом злетить в повітря, підірваний... людьми.
Це може статись через рік. Місяць. Тиждень. Можливо, навіть, завтра. Від цього, як це не страшно, не застрахований ніхто. Але потрібно зупинити нарешті це жахіття.

У найсвятішій книзі християн – Біблії – найголовнішою із заповідей є заповідь „Не убий!” Вбивство – найбільший гріх не лише перед людьми, а й перед Богом.
Щоб боротися з тероризмом, варто об'єднатися всім країнам. Адже лише разом можливо досягти мети. Потрібно нарешті зняти маску з тероризму, якою б вона не була – „ісламською”, „чеченською”, чи „....ською” – у тероризму одне обличчя. І треба, нарешті, людям зрозуміти, що незалежно від кольору шкіри, ідеологій та вірувань, люди – найвищі Божі створіння, і всі вони рівні між собою. А як писав великій російський філософ Н.А.Бердяєв: ”Немає більш гіркої залежності, ніж залежність від волі людської, від свавілля рівних собі”...
Щоправда, постає інше питання – а як саме  боротися    з тероризмом, все більш і більш прогресуючим, інтернаціональним явищем?!
Шляхом збройного протистояння? На мою думку, це те саме, що воювати проти війни.
Як співається в одній чудовій  філософській пісні:
„...Мой город стоял всем смертям назло
и стоял бы еще целый век,
но против зла город выдумал зло,
и саваном стал ему снег.
Возможно, что солнце взойдет еще раз
И растопит над городом льды.
Но я боюсь представить себе
Цвет этой талой воды…”

Варто зрозуміти людей, що свідомо ідуть на такий злочин. Я не закликаю виправдовувати терористів, але все ж – щось же їх на це штовхає?!
Розуміння – це ключ до вирішення проблеми.
Запобігти тероризму можна шляхом відновлення зруйнованої моральності людини, прищеплення поваги до іншої людини та її прав.
На мій погляд, саме повага до людської гідності і життя може стати тим імунітетом, що захистив би жителів Землі від переростання банального нерозуміння у ворожнечу, збройне протистояння, теракти.
У нас багато запитань, та мало відповідей. І лише ми самі здатні дати відповідь на них…

Одним з найглибших є питання „to be or not to be” – бути чи не бути нам нарешті людьми?  Пора нам  змінюватися, адже довго так тривати не може.

„… Труби, Гавриил, труби –
Хуже уже не будет,
Город так крепко спит,
Что небо его не разбудит!..”

Серйозна і, на жаль, правдива пісня. Невже й справді небо нас не розбудить?! Як довго ми будемо спати? Можливо, доки самі не станемо жертвами тероризму?
Люди, ми просто повинні прокинутись якнайскоріше і докласти всіх зусиль, щоб  здолати тероризм. Бо як казав Бернард Шоу: „ Тепер, коли ми уміємо літати по небу, як птахи, плавати по землі, як риби, нам залишилося одне – навчитись жити на землі, як люди...”

      Примітка: Уривки з пісень, використовуваних  у творі, належать групі „Наутілус –Пампіліус”

Аліна Куксенко