Захист яких саме прав людини я вважаю найбільш насущним? 

Життя – шанс. Скористайся ним.
Життя – це  боротьба. Почни її
(Заповіт Марії Терези)

Гойдалка високо злітала до неба. Волосся дівчини, яка сиділа в ній, мов крила дивного птаха, здіймалися вгору, і тої миті здавалася, що це вона злітає до дерев.
Її обличчя раділо: очі горіли вогнем, носичок так собі пряменький, а губоньки – як квіточки розцвітають, і між ними зубоньки – неначе жарвінки, як одна, на ниточці нанизані. У перехожих, що прогулювалися алеєю парку, перехоплювало подих, і вони  мимоволі зупинялися і милувалися красою юної дівчини.
І раптом гойдалка зупинилася. Дівчина рукою підкотила візок, який стояв поруч, і швидко пересіла в нього. Здавалось, що тільки в той момент всі зрозуміли, що дівчина без обох ніг, У кожного з перехожих виступили сльози на очі, їх обличчя ставали блідими, вони прискорювали ходу. Кожний з нас подумав, що вона прикута до ліжка, усіма забута і нікому не потрібна. Але це не так. Для цієї дівчини, яку звали Олена, зустріч з тренером-викладачем інвалідного клубу "Фенікс" стала доленосною. Її ще в дитинстві спіткала велика біда: через тяжку хворобу втратила ноги. Після цього вона кожного дня лежала у своєму ліжку і плакала. Та є на світі добрі люди.
 Тренер інваспорту Олександр Іванович, почувши таку сумну звістку, відразу ж взяв маленький візок і пішов до Олени додому. Перші тренування були дуже важкими. Згодом Олена отримала інвалідний візок, і їй стало легше добиратися до спортивної школи. Потрапивши до спортивної команди інвалідів, яка обрала своїм девізом: "Ніколи не здавайся", відчула, що і їй вдасться в цьому житті досягти успіхів. Коли Олена почала спортивну кар'єру, тренер сказав, що на цю дівчину чекає велике майбутнє: вона має хороші фізичні дані, велику силу волі. Так і сталося. Спочатку були перемоги на обласних спартакіадах у багатоборстві, фігурній їзді на візках, чемпіонатах України з сидячого волейболу та настільного тенісу. Це був 1996 рік, коли  Олені було 13 років, І ось у грудні 2000 року вона починає активно займатися зимовими видами спорту: лижними гонками та біатлоном. Чотири медалі на зимовій Паралімпіаді в Солк-Лейк-Сіті – це закономірний результат підготовки спортсменки до головних змагань. І коли наші діти-інваліди стають відомими у світі спортсменами, то буває і так, що забувають і тренера, який їх виводив у спорт, а жаль. І про це повинна подбати держава.
Все це було відомо мені давно, а згодом і мені поставили серйозний діагноз, і я також зустрівся з видатним тренером, а вже потім – з самою Оленою. Хоч доля до мене була не зовсім милосердна, проте не злякала, не відняла вміння радіти кожному дню, кожній його миті. Я почав займатися настільним тенісом, брати участь у чемпіонатах України з цього виду. Найбільшим успіхом вважаю зайняте 1 місце у фінальних змаганнях спартакіади "Повір у себе" у Міжнародному дитячому центрі "Артек". Але на цьому я (як і Олена) не зупиняюсь, а займаюсь ще і волейболом сидячи. Після того, як почав, займатися різними видами спорту, почав і навчатися на відмінно. Дати дітям радість праці, радість успіху у навчанні – це також важливо. Дуже добре, що у нашому районі є такий тренер.
В Україні приблизно 3 мільйони інвалідів (це тільки ті, що мають посвідчення), а якщо врахувати всіх таких людей, які не можуть отримати посвідчення за станом здоров'я, то їх, на мою думку, буде не менше 6 мільйонів.
Є на Україні і Союз організацій інвалідів України (СОІУ), у нашому районі є Союз інвалідів-афганців, союз інвалідів-чорнобильців, але вони не мають допомоги від держави.
В усьому світі діють стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1993 року, які не розділяють інвалідів на категорії. Декларація прав інвалід встановляє, що ніхто не може погіршити умови життя людей з обмеженими можливостями. В нашій країні цей документ грубо порушується.
Інваліди (і то не всі) мають пільги на придбання ліків, на безкоштовний проїзд, отримання гуманітарної допомоги, санаторне лікування. У деяких будинках зроблені другі поручні на сходах, надаються інвалідам електричні коляски, звукові світлофори та інше. Якби це зробили для всіх людей, які потребують таких речей. Ці заходи були б їм на користь.
Про інвалідів, сиріт написано багато, а допомоги мало. Бути такою людиною незрівнянно важко, ніж здоровою. Бути – це означає переборювали себе. Бути – це означає мати відчайдушну сміливість, вийти В люди яким ти є.
То чи варто захищати права інвалідів? Та тут постає інше питання: чи можливо це в нашій країні?
То ж захист прав інвалідів є серйозною проблемою для сучасної України, – проблемою, яка заключається в створенні оптимальних умов для індивідуального розвитку кожної окремої дитини, а тим більше дитини-інваліда.
Чим більше піклування проявить держава до цих людей з моменту народження, тим менше вони будуть відчувати себе інвалідами. І цього повинна бажати наша держава – Україна, адже вона не стародавня Спарта.
Особисто я вважаю, що всі люди повинні мати рівні права та обов'язки. Рівність прав – конституційний принцип. Тому права кожної людини, а особливо людини-інваліда, повинні бути захищеними. І якби права людини взяли вверх, то це була б сама велика революція в історії людства.         Це революція змінила б світ і людина-інвалід була б справжньою людиною!
У нашому районі дітей-інвалідів шкільного віку 420 осіб, а у нашій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів № 1 – 12 (на одну тисячу учнів).
Стаття 27 Конституції України говорить, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Права людини та основні свободи є правом кожної людини.
У загальній декларації прав людини ст.1 говориться: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах".
Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей проголошує, що слід приділити більше уваги, виявляти піклування і надавати підтримку дітям-інвалідам, які знаходяться у вкрай важких умовах.
Виходячи з цього, я вважаю, що наша держава повинна допомагати людям-інвалідам. Всі повинні мати рівні права. Тому права кожної людини, незалежно від того, здорова вона чи інвалід, повинні бути захищеними. Якщо права не реалізовуються, то це право чи ні? Я , як і багато інших людей з обмеженими можливостями не відчуваю виконання прав, встановлених для кожного з нас, не відчуваю підтримку з боку держави.
           Скажу, що коли мені було 8 років моя мати записала мене в чергу на отримання путівки В “Артек”. Але протягом семи років так і не поїхав до омріяного табору. Незважаючи на це, я виграв, виборов ту путівку. Олена, про яку я розповідав, отримала згодом протези, які дозволили їй  ходити, ключі від квартири і автомобіля, тепер має власний будинок – і  все це завдяки власній силі волі. Тому право на оздоровлення, лікування та допомогу людям-інвалідам дуже потрібне в наш час. Лише незначна частина таких людей відпочиває в санаторно-курортних зонах. Коли майже кожний депутат України платить шалені гроші на оздоровлення у відомих курортах світу.
 
             3 грудня (міжнародний день інвалідів) керівники вищих органів влади нашої місцевості носили в будинки людей з вадами пакунки з кількою, шпротами, печивом та іншими продовольчими товарами. Переді мною постає ще кілька питань: більше нічого наше керівництво не може зробити для нормального життя інвалідів? Щоб ви подумали про таку державу? Чому вони не можуть відповідально займатися проблемами інвалідів? Людина без ніг чи з певними вадами, що не дозволяє їй рухатися, потребує інвалідного візка чи протезів. Але один такий візок коштує більше тисячі доларів...
             Я вважаю, що люди з ураженням опорно-рухового апарату мають право на вільне пересування, без обмежень. Тому, наприклад, в місцях їхнього проживання потрібно створювати найбільш комфортні умови.
             Права свободи, недоторканості та поваги гідності повинна не забувати кожна людина. Адже скільки болю можуть завдати громадяни, діти, які навмисне знущаються з фізичних вад інвалідів, висловлюючи на їх адресу образливі слова. 
             Крім цього, люди з обмеженими можливостями потребують, тобто мають право на власний будинок чи квартиру, право на створення сім’ї. Але ми не рідко зустрічаємо одиноких людей-інвалідів на вокзалах, в переходах метро, на вулицях. Вони не знають, що їм робити. Звичайно, а з такою владою та цінами на житло нічого не вдієш, залишається чекати на підтримку добрих людей. А наш президент Ющенко В.А. казав же на майдані: „Багаті допоможуть бідним”... „Допомогли” і ще не один раз „допоможуть”....
               Без сумніву перемоги спортсменів на міжнародних змаганнях велике досягнення. А тим паче, перемога спортсменів-інвалідів, яка вимагає сили волі, мужності, сконцентрованості душевних і фізичних сил, значно більших. Адже вони долають не просто високу планку спортивних досягнень, вони ще і ще раз утверджують себе, своє право жити неповноцінно, досягти успіху, без якого життя було непотрібне.
Після великих спортивних перемог інвалідам дарують і авто, і ключ від квартири, тільки тоді держава дбає про них.
           «Мы такие же, как и все, но чуть сильнее», – цей девіз стосується кожного інваліда, а інваліда-спортсмена тим паче. Варто згадати досягнення наших паралімпійців 2004 року в Афінах, коли вони завоювали 55 медалей – з них 24 золоті і почесне 6 місце у загальному командному заліку; коли наші олімпійці завоювали лише 24 медалі – з них 9 золоті. Відчуваєте різницю між здоровими та людьми-інвалідами? А вона існує в дусі боротьби за життя, у прагненні до їх розуміння. Тому культурою, художньою самодіяльністю, їх треба самореалізувати, вивести на правильний шлях. На такий шлях виводить мій тренер Олександр Іванович, який одного разу сказав: „Подолай себе, й ти переможеш світ”.
Хочеться вірити у краще майбутнє. І я вірю, але у нашій державі це неможливо. Залишається девіз: „Життя – це боротьба. То ж продовжуй її! ”   

Роман Прищепа