Насильство в сім'ї – болюча проблема сучасного українського суспільства  

"Кожна сім’я  – це частина держави."
          Аристотель

У нових незалежних країнах, які з'явилися на пострадянському просторі, відбуваються кризові процеси, спостерігаються соціально-економічна і політична нестабільність, зростання злочинності та насильства. Як не прикро, але ми живемо у світі, одна з характерних ознак якого є саме насильство.
Насильство особливо торкнулося сімейних взаємовідносин. Домашнє насильство неможливо пояснити лише сьогоденням, бідністю чи алкоголізмом, бо ці чинники лише посилюють агресивну поведінку домашніх насильників, але не є його причинами.
До нині у нашому суспільстві було не прийнято говорити відкрито про домашнє насильство. Але насправді ця форма насильства існує у нашому побуті давно і достатньо поширено серед людей різних національностей, різного фінансового і соціального статусу, у сім'ях віруючих і невіруючих. Крім того, його ніяк не можна приписати сьогоднішній економічній нестабільності, оскільки домашнє насильство присутнє як у відсталих, так і в економічно розвинутих державах.
Для ефективного подолання домашнього насильства, як явища, необхідно усвідомити історичні корені і механізм його застосування в майбутньому поколінні.
Одним із головних джерел домашнього насильства є пережитки патріархальної свідомості в сучасній громадськості. В патріархальний період повністю домінували чоловіки, які були зобов'язані забезпечувати сім'ю усіма необхідними засобами, ресурсами, потрібними для життя , а також захищати від будь-якої загрози. При цьому жінки і діти були цілковито позбавлені прав і підпорядковувались чоловікам (голові сім'ї). Владність чоловіків підтримувалась шляхом насильства. Культурна традиція, що підтримувалась релігією, не тільки виправдовувала насильство в сім'ї, але і робила його обов'язковим елементом життя. Патріархальний лад життя можна, певною мірою виправдати існуючими на той період засобами виробництва, для застосування яких необхідна була велика фізична сила (полювання, обробка землі), а також необхідністю самостійно захищати сім'ю. З тієї пори образ дружини повністю змінився, але громадська думка і культурна традиція мають велику енергію і зберігаються десятиліттями і століттями після того, як зникають об'єктивні причини їх виникнення. Нині існує багато стереотипів, які перейшли у спадщину від патріархального ладу, які, на жаль, і дотепер виправдовують домашнє насильство.
 Об'єктивно допомагає зберегти домашнє насильство економічна нерівність між чоловіком і дружиною.
На розв’язання такої болючої проблеми, як домашнє насильство, спрямовані взяті Україною зобов'язання виконувати рекомендації Пекінської конвенції 1995 р. та прийняття 15 листопада 2001 р. Закону України “Про попередження насильства в сім'ї”. Слід зазначити, що наша країна першою серед держав СНД визнала домашнє насильство окремим видом злочину. Сталося це у травні 2003 р. Лише нині стало можливо не лише штрафувати батьків і позбавляти їх батьківських прав, а й відправляти за ґрати строком від 2 до 5 років – саме таке покарання передбачається за злісне та систематичне невиконання батьківських обов'язків (ст.166 Кримінального Кодексу України).
Громадські опитування показують, що в українських сім'ях домінує насильство чоловіків над жінками. У нашій державі, як і у багатьох країнах світу, насильство чоловіка над дружиною з боку суспільства вважається прийнятним, таким, що не терпить втручання навіть у найтрагічніші хвилини. Незважаючи на те, що наша країна ратифікувала документи ООН, спрямовані на захист будь-якої людини від насильства і знущань, хоча існують аналогічні статті в Конституції та Кримінальному кодексі України, українська сім'я все ще є недостатньо захищеною від насильства. І серед правоохоронців, і серед населення країни широко побутує думка, що потерпілі самі винні в насильстві над ними, що вони провокують його і заслуговують на нього. Ці небезпечні стереотипи суспільної свідомості, полягають у тому, що потерпілі винні, що в сім'ї вони дадуть раду в критичній ситуації, і є однією з основних причин того, чому це страшне соціальне зло продовжує вбивати і калічити величезну кількість жінок в Україні.
Хоча насильству з боку агресивних чоловіків піддаються саме жінки і саме вони найбільше від нього страждають, ця проблема не може розглядатися лише як жіноча. Людина, що ґвалтує або б'є свою дружину, ображає всіх жінок і суспільство в цілому. Це не особиста справа домашнього насильника, а проблема, що потребує нашої загальної уваги і конкретної державної політики для її вирішення. Страждає все суспільство, тому проблема домашнього насильства повинна вирішуватися з урахуванням її багато вимірності, ґрунтуючись на реальній ситуації в країні. Від домашнього насильства страждає і сам насильник через нестачу любові та підтримки від своїх близьких. Часто дружина або діти, які захищають матір, переходять межі самооборони. Жіночі в'язниці переповнені жінками, які вбили своїх чоловіків-насильників. В Україні, за неофіційними даними, вони становлять майже 50 %, серед жінок, засуджених за вбивство. Ці жінки не бачили іншої можливості самозахисту, аніж вбивство свого мучителя.
При насильстві в сім’ї майже завжди страждають і діти. Слід зазначити, що жорстоке поводження в сім'ї відчуває на собі чи не кожна друга українська дитина, проте справ проти батьків, які доходять до суду, одиниці. Надзвичайна складність, яка заважає правосуддю, захистити дітей від жорстоких батьків, зумовлюється тим, що жертв легко залякують, докази насильства швидко знищують, а наявні сліди фізичного впливу на тілі швидко списуються на непосидючість дитини чи випадковість.
Прикро, але більшість населення України і уявлення не має про особисті права дітей, Конвенцію ООН про права дитини, інші міжнародні документи цієї спеціалізації, тому дуже легко порушити права дітей, бо історично склалося, що ці права завжди порушувались, до дітей не ставилися як до самостійної особистості. На жаль, дуже багато дорослих не вважають за потрібне і зараз визнавати ці права, бо бояться великої відповідальності, а також звикли до старих канонів виховання.
У результаті домашнього насильства дитині завдається тяжких травм, що має згубні наслідки для її подальшого фізичного та психічного здоров'я. Але найбільшої шкоди завдається хлопчикам, тому що вони найчастіше беруть приклад зі своїх батьків і в майбутньому в своїх родинах поводяться так само жорстоко. Для суспільства це небезпечно ще й тим, що діти, які спостерігали за насильством у сім'ї, переносять цей негативний досвід у власне життя. Така сім'я виховує для суспільства агресора, який вважає, що людину можна принижувати, що на слабкого потрібно піднімати руку. Внаслідок цього зростає підліткова злочинність, від якої вже страждаємо ми всі.
Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення.
Зміни в суспільстві не можуть статися лише внаслідок фактичних політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни гарантовані тільки за участі молоді – активної, гідної, небайдужої.
Зараз проблема дитинства є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо діти – наше майбутнє.
Мені дуже часто доводилось зустрічатись зі зневажливим та гордовитим ставленням дорослих до дітей, тому в мене часто виникало питання: чи є в дитини якісь особисті права? Виявилося, що це питання хвилює і багатьох моїх друзів й однодумців! Так кому ж, як не мені, як майбутньому фахівцю права близька ця, проблема! Я розумію, що наша держава молода, що тільки формується як правова, більшість її громадян юридично необізнані і не звикли цивілізовано захищати свої інтереси, не порушуючи права інших. Але ж як довго чекати зрушень на краще? Невже нинішньому поколінню молодих українців не судилося жити в правовій державі, а лише бути вічним її будівельником? Що нам перешкоджає скасувати суперечності в законодавстві й нарешті почати дотримуватись його на практиці?
Звичайно, я маю ще не достатній життєвий досвід і мої спеціальні знання стосовно цієї проблеми лише формуються. Але, я вирішив вивчити це суспільне явище докладніше, щоб мати змогу допомагати людям, що потерпають від насильства, відстоювати свої права. Я сподіваюсь, що моя майбутня професійна діяльність також допоможе дітям нашого регіону підвищити свою правову обізнаність, а дорослим – переглянути своє ставлення до дитини як до особистості. Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати участь у розбудові правового суспільства нашої держави.
Найкращим шляхом життя сім'ї, безперечно, є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм стосовно одне до одного. У такій сім'ї і діти, і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомагати один одному до глибокої старості й у будь-яких ситуаціях життя.
Отже, ми ще раз переконалися у важливості законодавчого закріплення прав дитини, в необхідності їх захисту і неухильного дотримання. Забезпечення прав дитини повинно стати одним із головних напрямів діяльності держави. Адже від того, якими ми виховаємо наше майбутнє покоління багато в чому залежить і сама доля Української держави.
Адже не в показниках економічного і політичного життя відбивається реальне життя держави. Реальне становище у суспільстві ми можемо побачити, оцінивши дії нашої молоді, поглянувши на те, якими зростають наші діти, до чого вони прагнуть, чого взагалі чекають від життя, чи вважають вони себе повноправними громадянами рідної країни, і чи думають вони про те, що держава їх захистить і підтримає у важку хвилину, допоможе в біді.
І тільки тоді, коли наші діти зростатимуть з впевненістю в завтрашньому дні та з відчуттям спокою, тільки тоді можна говорити, що наша держава є дійсно соціальною.
Ті гарантії, що закріплені в українському законодавстві стосовно прав дитини, є дійсно суттєвими, виваженими, обґрунтованими і тому потребують реального їх втілення в життя, дотримання всіма державними органами та суспільством взагалі. І кожен з нас побачивши дитину, чиї інтереси грубо порушуються, яка зазнає психічного чи фізичного насильства в сім'ї, яка є бездоглядною, зазнає зневажливого ставлення до себе та інших повинен
повідомити про це відповідним державним органам, для того щоб ті вчасно зреагували на порушення прав дитини, щоб їх допомога стала дійсно вчасною.
Можна ще довго говорити про права дитини та про насильство щодо дітей, але потрібно діяти. На мій погляд, потрібна справжня програма дій яка б допомагала збереженню і дотриманню прав дитини, а також запобіганню насильства щодо неї. Її можливі складові, на мою думку, в нашій державі такі:
– ввести попередню експертизу державних рішень, що стосуються
добробуту дітей;
– надати можливість батькам заробляти необхідні кошти для утримання дітей;
– гарантувати дитині юридичну допомогу;
– реформувати систему сирітських закладів;
– внести зміни у законодавство про всиновлення, запровадити альтернативні форми опіки над дітьми;
– створити дійову державну організацію, яка б контролювала дотримання Конвенції ООН про права дитини та захищала інтереси і права дітей;
– ввести обов'язкову мінімальну правову освіту серед дітей та молоді, щоб вони знали свої права та шляхи їх відновлення, а також видавати правову періодику для молоді, яка була б доступною, сприяти створенню гуртків з прав людини і громадянина, центрів юридичних консультацій для підлітків.
 Підсумовуючи мої роздуми щодо проблеми насильства в сім’ї, слід згадати слова Джона Стюарта Мілла: “Звеличення або приниження жінок можна розглядати як найкращий тест і найточнішу міру цивілізованості народу чи епохи ...”. Ця теза є справедливою і стосовно дітей.

Михайло Громадюк