Захист яких саме прав людини я вважаю найбільш насущним?

або

Чому сталася “Помаранчева революція”?
                                                     
                                                      "Людина, за природою своєю, істота політична"
                                                                                                    Аристотель

Вже цікава сама по собі постановка питання. Питання нагальності… Чому ми маємо надавати перевагу захисту одніх прав перед іншими? Міжнародно-правові акти гарантують право на життя, свободу, працю, майно, сім’ю… Декларується свобода думки, совісті, релігії, пересування. Забезпечується на папері низка політичних прав. А хто має виступати гарантом усіх цих прав і свобод? Мабуть, чинна влада у державі… В Україні, наприклад, гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент. А що робити, коли сам Президент не виконує цієї найважливішої функції? Коли, припустимо, він сам порушує права людини або мовчазно ігнорує їх знехтування? Коли судова система, не дивлячись на літеру закону, також не виконує своїх зобов’язань у сфері прав людини? Коли не залишається жодних легітимних засобів для відстоювання своїх прав і свобод? В моїй країні нещодавна була подібна ситуація…
За таких обставин людям нічого не лишається крім того, як захищати свої права більш радикальними засобами, можливо навіть зі зброєю в руках. І, як на мене, вони мають повне на це право… Проблема захисту прав людини загалом, і права опиратися незаконним діям влади зокрема, не давала спокою ще античним мислителям. Не полишала вона людський розум і у середні віки, а зараз, в епоху глобалізації і загострення міжцивілізаційних конфліктів, можливо, потребує нового осмислення… Залишивши висновки на кінець, спробуємо обгрунтувати цю тезу.
Спочатку звернемось до середньовічних мислителів з тим, щоб, з’ясувати їхні погляди на природу влади та підкорення їй народа. Так, Гуго Гроцій у своєму трактаті наголошує на такому: “Закон… вводиться волею тих, хто первісно об’єднуються у громадянське суспільство і від кого право переходить на володарюючих…”, “У випадку вчинення ними (государями) злочину проти закону або держави їм не тільки можливо противитися, але у разі необхідності і карати смертю…” Гоббс у своєму творі “Про громадянина”  зазначає “Усі обов’язки правителей можно передати однією фразою: “благо народу – вищий закон”. Спіноза каже: “…людська природа не терпить, щоб її необмежено примушували”.
Цікаві думки можна зустріти і у Локка: “Все людство… за природою своєю вільне, рівне й незалежне, ніхто не може бути позбавлений цих якостей і підпорядковуватися будь-якій владі, без його власної згоди…”, “Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватися далі, ніж це необхідне для спільного блага… І хто б не володів законодавчою або верховною владою в будь-якій державі, він зобов’язаний правити згідно встановлених постійних законів, проголошених народом і відомих народу… в інтересах миру, безпеки і суспільного блага народу”
Руссо наголошує, що “…тільки спільна воля може керувати силами держави згідно з метою, для якої остання встановлена і яка є спільне благо…”
Багато античних і середньовічних мислителів наголошували на праві народу опиратися незаконним діям влади, а обгрунтовували вони це за допомогою логічних умовиводів невід’ємними природними правами людини…  Дійсно, при владі знаходяться такі ж люди, як і ми. Інше питання – психологічні особливості людини влади, принципи відбору людей до влади, контроль за здійсненням влади, політичний режим у державі…  Все це актуальні теми для політологічних дослідженнь; метою ж цього есе є доведення тези про легітимність народних повстань з об’єктивних причин… Які ж ідеї керували духом людства під час кардинальних змін у державному ладі? Звернемось до Американської боротьби за незалежність та Французької буржуазної революції, під час яких думки філософів знайшли практичне застосування.
Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р., зокрема, пронизана вищезгаданими принципами Локка, які були застосовані до становища колоній. Для розуміння мотивації війни за звільнення колоній з-під влади британського монарха, достатньо процитувати лише декілька рядків з цього документа: “Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд… …коли довга низка правопорушень і зловживань владою… виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такій уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому. Таке було довготривале страждання наших колоній…” Для Америки це була лише перша ластівка, яка тільки сповіщала закладенння глибокої поваги до прав і свобод людини в основу державного ладу майбутньої могутньої держави. Восени 1789 р. до щойнонародженої американської конституції було прийнято 12 поправок, відомих під назвою Білль про права, і перша з цих поправок гарантувала право мирно збиратися, протестувати та вимагати змін. 
Надбання Французької революції, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. починається такими рядками: “Представники Французького народу, організовані в Національні Збори, вірячи в те, що ігнорування, нехтування або зневага прав людини – єдина причина суспільних бід і продажності урядів, домовилися викласти в цій урочистій декларації природні, невідчужувані і недоторканні права людини…” Стаття 2 цієї Декларації зазначає, що метою кожного політичного об’єднання є збереження таких природних і невід’ємних прав людини, як свобода, власність, безпека і опір гнобленню.
Вочевидь, дух, яким проникнені і Декларація про незалежність США, і Декларація прав людини і громадянина свідчать про те, що зловживання чинної влади обурили Американський та Французький народи та підштовхнули їх до революційних змін у власних державах. Приблизно ті самі мотиви рухали українцями під час революційних подій у листопаді-грудні 2004 р. Впевнений, що тогочасна українська криза, крім природньої нелюбові народу до брехні та фальшувань, мала більш глобальне коріння. Але перед тим, як перейти до розвитку цієї теми, пропоную проаналізувати вже сучасні нормативно-правові акти в галузі прав людини на наявність норм, які б попереджали випадки зловживання владою, тим більш серед країн, які ратифікували ці документи…
Звернемось до Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. та до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.
Одразу впадає в око, що Генеральна Асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини, беручи до уваги, зокрема, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення… Подібне формулювання в цьому документі свідчить про історичне усвідомлення людством головної причини усіх заворушень, повстань та революцій, про яку вже не один раз згадувалося… Це твердження у преамбулі можна трактувати також як попередження державам, основою соціального ладу яких не є гарантоване Основним законом та реальним внутрішньодержавним механізмом дотримання прав і свобод людини та громадянина.
У Загальній декларації також зазначено, що воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах… Принцип, звісно, задекларовано... але хто визначає сфальсифіковані вибори чи ні? Знову ж таки, чинна влада… Звісно, міжнародні спостерігачі можуть надати негативну оцінку якості виборчого процесу в тій чи іншій державі, але цим наврядчи зарадиш. Принцип невтручання у внутрішні справи держави зробить свою справу, і народ знов ризикує залишитись ні з чим (вірніше з чиєюсь нав’язаною волею).
У Пакті про громадянські і політичні права також проголошується право кожного громадянина без жодної дискримінації голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців.
Що стосується Конвенції про захист прав людини та основних свобод, то там мало згадується саме про політичні права. Лише ст. 3 Першого протоколу до Конвенції зазначається, що сторони зобов’язані проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням за умов, які б забезпечували народу вільне вираження своєї думки під час виборів… Також Конвенцією гарантується право на ефективний засіб правового захисту порушених прав і свобод у відповідному національному органі. Про ефективність звернень до національних судових органів за часів авторитарного режиму годі й казати… Звісно, цей документ започатковує створення європейського суду з прав людини, на якій і покладається забезпечення додержання усіма країнами-учасниками задекларованих в Конвенції принципів. Але чи доречне і ефективне звернення до цього суду під час гострої політичної кризи, коли порушення прав людини набувають масового характеру? Однак на черзі питання більш важливе… Яким чином у країні, що ратифікувала ці документи і, як має логічно випливати з цього вчинку, приєдналась до принципів і цінностей, у них задекларованих, взагалі могла скластися така ситуація? Питання певною мірою риторичне, але я все-таки намагатимусь знайти на нього відповідь.
Справа в тому, що під час президентських виборів 2004 р. Україна опинилася як раз на межі того цивілізаційного розколу, що розділяє Схід та Захід, де по одну сторону барикад перебувала Росія з її візантизмом та споконвічним протистоянням Європі, по іншу – демократичні традиції Європи та США. Розділивши Україну по лінії Дніпра, цей розкол, як лакмусовий папірець, виявив неодностайність українського суспільства. На той час увесь електорат – як на сході, так і на заході країни – був певний лише в одному – усім хотілося покращення рівня життя, всі прагнули “європейських стандартів”. На жаль, не всі розуміли, що “європейські стандарти” слід розглядати як комплексне поняття, кожне зі складових якого перебуває у нерозривному зв’язку з іншими; і що запорукою матеріального благоденства Європи є насамперед глибокі цінності її народу, наріжним каменем яких є повага до прав людини. І прийняття документів, які юридично закріплюють ці права, є саме наслідком уподобань і прагнень європейської громади. Нам же, як свідчать обставини, доводиться танцювати від противного… Але б це було півбіди… Приєднавшись до документів, які проголошують права людини найвищою цінністю, вітчізняні політики мало що робили для того, щоб їх забезпечити, щоб прищепити нашим громадянам відчуття поваги до себе, до своїх прав і свобод… Декоративні гарантії обридли народу, і фальшування виборів у масштабах усієї держави, ініціатором якого була чинна влада, довели більшу частину суспільства до точки кипіння… Натомість інша частина соціуму сприйняла цю ситуацію як належне. Як раз в цьому  місці есе слід наголосити, що розуміння прав людини на Заході і Сході різне. Якщо у першому випадку це природна властивість людини, возведена народом у недоторканну святиню (не в останню чергу тому, що виборена власною кров’ю у деспотів і антидемократичних режимів), то у другому це скоріше умовність, якою можна знехтувати заради більш важливих, хоча б політичних, інтересів. На щастя, перетягування цивілізаційного канату закінчилося в нашій країні мирно… Тепер потрібно зробити все можливе, щоб подібних зловживань у нашій країні більш не повторилося.
Мабуть, саме час відповісти на питання, поставлене у заголовку есе. Найважливіше право для народу, особливо в період становлення власної державності, – це право, через систему адекватних і реально працюючих демократичних механізмів, опиратися владі у разі зловживань. Оскільки саме від чинної влади залежить дійсне гарантування права на життя, свободу, працю, особисту недоторканність, повагу до його гідності та багато інших, досить щедро рекламованих Конвенціями та національними конституціями…

Кирило Губарев