Твори фіналістів Восьмого міжнародного конкурсу


Сучасний обиватель, який знаходиться на межі власної маргіналізації й для якого соціалізм видається, як таким, що не переріс у комунізм лише через «випадковість» чи якусь там всесвітню масонську змову, розглядає лібералізм як щось мало не тотожне лайці. Але навіть ті ідеології, які дали початок одним із найбільш жахливих тоталітарних режимів минулого століття (комунізму та фашизму) спиралися на ідею звільнення людини.


К. Маркс, як відомо, розглядав капіталізм як формацію, що своєю антагоністичною природою відчужує справжню людську сутність від самої людини, зводячи останню до рівня промислового інструменту. Не можна не згадати Ф. Ніцше, концепція якого була значно звульгаризована нацистами й адаптована до таких самих обивателів, для яких лібералізм – лайка, отже Ф. Ніцше своєю мішенню обрав «рабську» етику слабкості, що своїм корінням має християнство й дає початки людській несвободі.


У романтичному пориві, який знаходив вихід чи то в крайньому економізмі чи то в метафізичному бунті проти «філософії в домашньому халаті», так чи інакше репресивні ідеології пішли до того, до чого йшов і лібералізм – до ідеї людської свободи, але пішли іншим шляхом. На історію ліг тягар розсудити, хто був правий, а хто ні, але нам, прийдешнім поколінням, випала доля оцінити історію, яка тільки й має сенс в оцінках.


Уже сама етимологія слова лібералізм (liberty– свобода) дає відповідну вказівку на проблематику, а ось історичний досвід розкриває, як проблематика свободи вирішувалася. І якщо нам узяти до уваги якийсь відносно абстрактний ідеал, з яким би ми мали змогу порівняти те, що маємо, звісно, ми б знайшли цілу купу невідповідностей, певних розчарувань і знову мали б порцію до головного болю, як нам жити далі, особливо, якщо концепція ліберального ладу відмовляється від «фіналізму» історії, від визначення якоїсь кінцевої точки, до якої має прийти все людство (як комунізм вів до «світлого майбутнього» чи А. Гітлер марив розпочати тисячолітню історію Рейху). У порівнянні з усім цим ліберальна концепція мінімалістична – забезпечити права людини, як необхідну умову для розвитку кожної окремої особистості, а разом із цим – усього суспільства, суспільства вільних людей з відносно рівними можливостями для реалізації своїх потреб. Лібералізм не забуває людину, коли йдеться про суспільне благо.


Права людини – це фундаментальна основа людської цивілізації й насправді ідеал цих прав ми можемо знайти не лише в ідеях сучасного Заходу, але і в єгипетських папірусах та козацьких універсалах, думках даоських філософів та християнській етиці – просто ці права розуміються по-різному.


Репресивні тоталітарні ідеології підмінюють людину абстрактним суспільством. «Громада, – як говорив герой одного з вітчизняних класиків Івана Карпенка-Карого, – то великий чоловік». Комуністи також говорили про «найгуманніший лад» на землі, але це не врятувало наш народ від трьох голодоморів, єжовських катівень і брежнєвських «спецдурдомів». Коли в умах правлячих кіл з’являється надто вже близький відчутний «ідеал», ось лише скасуй приватну власність чи винищ усі «нижчі раси» й рай на землі запанує, тоді з’являється небезпека спробувати повторити помилку, сприйняти історію як щось зовнішнє, а відповідно, як щось таке, що можна схопити за роги й почати направляти куди треба (як здається «треба»). Але кожний неминуче включений в історію фактом свого життя й від цього не втекти, тому нести відповідальність за свою долю, а з цим і за долю народу, суспільства, опосередковано в повсякденні чи прямо, стоячи біля керма держави, що має забезпечити рівні права, випадає всім, питання лише чи з цим обов’язком погоджуються. Людина може втратити забезпечення власних прав не лише через надто вже репресивність державної влади, а ще й тому, що їй не захочеться нести відповідальність за свою долю.


Остання стаття в одній із лівих вітчизняних газет, після іронічної посмішки, викликала в мене гірке розчарування. Автор, старий чоловік, пише про те, що держава припинила «дбати» про людей, люди відчувають себе «зрадженими» та «покинутими». Ось якби організувати трудові громади, взятися за осушення боліт, орання земель, вирубку лісів, масове заселення спорожнілих українських сіл, то все має змінитися – ця совдепівщина є явним свідченням якогось мазохізму серед окремих верств населення; коли держава буквально почне плювати в очі своїм громадянам, змушувати їх діяти, так, як їй треба, ось тоді вони відчують значимість, відчують сенс власного буття. Чисто рабська свідомість, адже рабові постійно потрібен пан для того, аби було з ким боротися.


Права людини, будучи чимось вельми «цікавим», для свого реального забезпечення, мають існувати не лише на папері (принаймні, в Україні, більшість цих прав, що визнані міжнародної спільнотою, формалізовані в законах), але йдеться про відповідний рівень культури та етичної свідомості, мужності щодо влаштування власного життя. Різноманітні інституції, які сприяють дотриманню людських прав, працюють саме на формальний бік справи, але потрібно щось більше – готовність мислити, усвідомлюючи права зі зворотнім боком – обов’язком.

Закрити